«Господи мій милостивий, царю небесний, відверни від мене все лихо і змилуйся наді мною, грішницею! Богородице діво мати... – шепотіла, перелякано пересохлими губами стара Ровза, яка не могла розтолкувати собі чи той дощ, який відчайдушно барабанив по підвіконнику, розбудив її, чи той страшний сон, який неперестанно мучить її? «Ну і чого йому треба від мене? Хіба я перша, чи послідня?.. Вже скільки, Боже прости мені, колінкувати та відмолювати той гріх, скільки мені ті дороги топтати то до Біксадського, тодо Бирсанського монастирів, коли вже він залишить мене в спокою?.. Та ж я вже висповідала всю свою душу і перед священиками, і перед іконами, і перед Господом, а він щоночі мені сниться та все сниться. Стоїть і дивиться на мене, пече душу своїм диявольським поглядом і мовчить, мовчить, як камінь. Бодай би слово пустив, вилаяв, побив, то відразу б легше на душі, але ні, він мовчить, мовчить як в той вечір, коли фельдшер... Хіба він не міг тоді мене побити, ребра поламати, як це роблять інші мужчини?.. Так важко йому було плюнути мені в лице, обізвати курвою, покулачити?... Але він мовчки обернувся і вийшов. Як прийшов, так і відійшов, ніхто й не відав, що був вдома, а після трьох тижнів його привезли з Борші в труні. Чи бутуґ його розчавив, чи сам кинувся перед нього?.. Хіба я його не любила? Ой, любила, страшено любила! А він приходив додому рідко, і то на день на два, а фельдшер залицявся до мене, що мені було робити, хіба тілові накажеш? А я душею тільки його... Бог мені за свідка! А він мовчить, мовчить, як камінь...»